Ірина Шувалова

Родилась в Киеве в 1986 г. В 2008 году с отличием окончила философский факультет Киевского национального университета им. Тараса Шевченко. Несколько лет работала над диссертацией по философии языка, которую, однако, пока не завершила. Получила второе высшее образование по специальности «перевод» в Киевском институте переводчиков при НАНУ (выпуск 2012 г.). В 2013 г. стала стипендиаткой программы Фулбрайт и отправилась на учебу в США, где в 2014 г. получила степень магистра по сравнительному литературоведению в Дартмутском колледже.

Ирина Шувалова не теряется даже в ярком литературном окружении: мне кажется, что выделяют ее невероятная искренность, предельная откровенность и неповторимый тембр литературного голоса. <...> Поэзия Шуваловой ощутима на ощупь, на вкус, на запах. И штука не в метафорах, аллитерации, паронимических аттракциях или поэтических этимологиях — с этим у Ирины все в порядке, наличие у нее чисто технических умений и приличной школы не вызывает никаких сомнений. У нее колодцы открыты, как раны, микрорайоны подступают, как метастазы. А голос любимого — медленно стекает между грудей. О чем это я? А о том, что Шувалова неизлечимо обречена на поэтическое мировосприятие, а это гораздо важнее любой вышколенности, потому что этому ни на одном мастер-классе не научиться. Сергей Батурин, «Буквоїд»

Поэт прежде ответственен перед самим собой — перед своей способностью быть поэтом, которая (способность) принадлежит не ему и определена не им. Что касается ответственности перед читателем — это уже просто уровень элементарной этики. И здесь, я бы сказала, читатель не менее ответственен перед поэтом, чем поэт перед читателем. Иметь благодарного читателя — это неоценимый подарок поэту: некий бонус, который может компенсировать капризность музы и язвительность критиков. Интервью для zaxid.net

Стихи автора на фестивале Не здесь

у молоці рожевому трави тануть

тонуть і заростають землею знову

вечір початок зовсім нового стану

бездоннодомного для золотоголових

 

руки простерши вгору в сумне кострище

по кісточки у власній крові заклякши

трави дзвенять і разом із сонцем нижчають

трави ростуть у себе туди де м’якше

 

трави в собі шумлять і блукають поночі

мацають ґрунт корінням ковтають камені

в мишачих норах у гніздах зміїних стоячи

ліплять докупи руки свої поламані

 

ліплять себе докупи а я так сліпо

їхні тіла порожні ногами місячи

степом шмірую – та вже не ведуть до літа

ані шляхи солоні за день нагріті

ані сорочі стежки

ані тропи лисячі

3.

о птахо трояндовий прутику хвостику білки

відкіль підступає до нас ця прозора безодня

що зоряним шлейфом ворушить гуркоче громами

що станеться з нами о птахо що станеться з нами

 

о що по собі нам залишать сліпі надвечірки

замацані пальцями скельця із видом на море

на землях порожніх порожні безшелесні храми

що станеться з нами о птахо о прутику з нами

 

що навіть не відали хто вони що вони як їм

рости чи ставати інакшими чи забувати

чи бути але забували були забували

містилися в бруньці яйці у маленькому тілі

літати рости помирати не те щоб хотіли

але помирали літали росли помирали

а от підступає безодня і що тепер буде?

 

спинися стривай завагайся тримайся за клямку

так довго як тільки зумієш тримайся за клямку

і дихай і всотуй очима звичайні предмети

о птахо трояндовий прутику хвостику білки

тримайся і дихай і довго тримайся і дихай

відчуй як на шкірі ворушиться лагідне світло

цей чоловік ще болить мені глибоко в жилах

вимолив вимарив виманив випустив з виду

за чужоземця з кісток і червоного пилу

жінка з осоту пасльону і глоду не піде

 

ти годував мене світлом поїв мене літом

ти загортав мене в ночі шорсткі і гарячі

ти вкоренив мене в лоно своєї землі

повної мороку

все це нічого не значить

 

ти розривав мене навпіл зшивав мене знову

ти мене краяв ножами пекельного гарту

ти засівав у садах моїх сіль і полову

ти плакав попелом

все це нічого не варте

 

ти боронив мене тілом від сну і рукою

очі мені затуляв від холодного неба

ти в порожнечі моїй розливався рікою

ти говорив мені бути такою якою

я і була

тільки все це нікому не треба

 

снів не тривож моїх

рік не стринож моїх

слів не спиняй не займай не примнож моїх

не завертай мене

не переймай мене

в голос свій зранений не загортай мене

милий благаю віддай мені все що я є

кров мою

плоть мою

лють мою

серце моє

гора горіла вогнем рожевим

гора куріла в корі пожежі

ми вийшли й бачимо - ось пора

вогнем рожевим горить гора

 

гора розверзла рожеве горло

плече гори виростає вгору

ми вийшли й бачимо - уночі

вогонь що бігає по плечі

 

ми вийшли й бачимо темінь камінь

і пломінь зламаний просто в рані

і рани чорна страшна діра

гіркою кров'ю горить гора

 

гора горить і гора говорить

горі крізь пори виходить море

округу криє жаске перо

гора говорить немов пророк

 

нам пада в пелени слово-камінь

вночі - в печі - у бездонній ямі -

у мертвій теміні лиш жива

гори розжарена голова

 

гора гірка горецвітна сутінь

гори волосся стирчить від люті

гуде від болю гори хребет

 

гора двигтить як казан з чумою

гора говорить - іди за мною

за болю гамірною стіною

я в сон вогню загорну тебе

небо несе в оберемку полум’я

скільки ще йти ми такі натомлені

липовий пил налипа на поли нам

станемо пилом самі потому

 

замість доріг розлилися ріки нам

плинемо склавши долоні човником

стишене полум’я угорі

а під ногами внизу нічого

 

тінь моя руку кладе на плече тобі

вечір на дотик м’який як вовна

дмухай на те що завжди пече

дмухай але не кажи нікому

 

ріки незмінно течуть додому

давай залишатися разом для нашого саду

червоного пилу із втомлених ніг не змивати

спекотного полудня пити із глиняних кухлів

носити у пазусі яблука в пелені сливи

ростити смішливих дітей із меткими очима

на ґанку сидіти надвечір в рипучому кріслі

зайшовши у дім засувати на вікнах фіранки

кріпити вусату лозу на натягнуті линви

ловити цикад і ховати у скриньці долоней

не знати нічого що мало би присмак безсоння

олію оливи тримати в пластмасовій лійці

ходити вночі на маяк щоб послухати море

доївши пиріг на тарілці лишати шкоринку

для саджанців пальцями ямки робити у ґрунті

любити так довго і просто щоб знати напевне

жаліти на рибному ринку сумних восьминогів

ступати босоніж на кахлі у ванній кімнаті

крізь товщу води розрізняти каміння і мушлі

гойдатись на гойдалці і роздивлятись вітрини

сушити білизну під мушмулою за будинком

любити так довго і просто щоб знати напевне

 

коли я приїду тоді пофарбуємо хвіртку

дивися щоб кіт ненароком не втік на дорогу

там ще залишалася десь нерозрізана диня

я плакала майже коли проїжджали коринф

усе що годилося б випрати в білій торбинці

я сильно скучатиму звісно що буду писати

розсадиш мигдаль коли викине кілька листочків

 

давай залишатися садом – і разом рости

2.

пітере літери ці не мої чужі

ліжко чуже і місто чуже як ліжко

дощ нескінченно тягнеться як пробіжка

вздовж неіснуючої межі

 

тої яку поглинули хміль і глід

тої де теплі нори й пташині гнізда

і посеред дороги лежить запізно

вистиглий і тому непотрібний плід

 

пітере наша сутність така м’яка

точиться з тіла краплями молока

соком тяжіння зрошує простирадла

 

ось до кори приростає моя рука

ось приростає інша і так зника

садом стає те що й мало би бути садом

 

3.

пітере звідки й куди ми хотіли вирости

хто нас тримав за ніжки дбайливо пітере

хто нас в утробі літа медовій виносив

і не наважився в вересень відпустити

 

діти чиї ми пітере як нам зватися

нині коли імен як між пальців бісеру

тільки б у світлі стоячи залишатися

світлими доки коси нам осінь висріблить

 

тільки б стояти землю тримати ступнями

вітрові бути плоттю і духом каменю

щоби коли надходить лілова сутінь

сови беззвучно ковзали понад нами

 

щоби здригався сад від падіння яблук

щоби тремтіли трави росу спізнавши

щоб захлинувшися зливою співу зяблик

пробелькотів нам справжні імення наші

місяць на місці серця

моря луска блискуча

жовтий стрілець стоперстий

в центр суцвіття влучив

 

вилився з болю вигин

вивися з горя пагін

молячися на мигах

містом ходили маги

 

в чорних садах досвітніх

в білих садах опівдні

сіяли маги срібне

мідне й лляне насіння

 

ми проросли крізь темінь

ми проросли крізь камінь

в дірах де ми цвітемо

тлін затуляють нами

 

діри де ми цвітемо

родять вогонь і пустку

слово з нутра росте

і не зачіпає вуст

 

раз нагодуєш тишу –

буде ходити слідом

 

місяць – а трохи вище

сад заростає снігом

шерстю вологою тулиться ніч до одвірка

солодко й мертво запахло в порожньому парку

пам'ять сліпа а в кишені у осені дірка

скоро крізь неї посиплеться біла крупа

 

стій перелітний і слухай рипіння паркету

дзенькіт брудних тарілок скрекотіння мотору

все що людське - незабаром накриють замети

все що живе - загалом помертвішає скоро

 

боже даруй мені милість частіше не знати

більше не чути і мокре обличчя ховати

в чийсь цигарками пропахлий заношений светр

 

боже я птаха із дроту я жінка із вати

як мені тяжко в цій осені перебувати

як мені страшно ловити за лікоть тебе

 

нам так багато відміряно мудрості. м'яко

сіна соломи під ноги постелено - падай

дивишся осені довго в обличчя - і злякано

бачиш - там жодного поруху жодної вади

нам не втекти від її потаємної влади

 

мряку пронизує місяця скабка сталева

білу блошву із гілля вибирають дерева

чуєш як літо тихцем вислизає за двері

шурхіт одежі - і вже не лишилось і сліду

хвіртка рипить і ворушиться світло руде

осінь у стомлений сад засилає послів

 

наші розмови тривають за межами слів

тіні вечірні будують в галуззі гніздо

сонце на стінах лишає відбитки масні

і між дерев пролягають вузькі коридори

 

скоро ми знову зростемося пальцями скоро

скоро хитавиця винесе місяць угору

скоро на гори наляже знеможена тінь

 

скоро я стану тобою настільки незмінно

що й перейшовши із літа у сутінь осінню

ми не загасимо сонячних наших сплетінь