Стихи, где есть яблоки

Показать

Морковь, тёртая на мелкой тёрке...

  Меня иногда спрашивают, а не дурак-ли я.

  Я всё чаще отвечаю, что не знаю.

 

Заливаешь тёртую морковь сметаной...

  Нет, конечно в первый момент

  после заданного вопроса

  хочется всё отрицать.

 

Посыпаешь тёртую морковь сахаром...

  Потом начинаешь анализировать свои поступки

  и слова...

 

Некоторые люди в тёртую морковь

добавляют тёртые яблоки...

Но это дело вкуса...

  И после анализа,

  сомнений в том,

  что иногда выгляжу как ненормальный

  не остается.

 

Все, что оказалось в мисочке

нужно тщательно перемешать...

  Вот и думаю...

  Вроде да, а вроде и нет...

  Думаю... думаю...

  А пока думаю,

  говорю - не знаю.

 

А я яблоки не добавляю...

давай залишатися разом для нашого саду

червоного пилу із втомлених ніг не змивати

спекотного полудня пити із глиняних кухлів

носити у пазусі яблука в пелені сливи

ростити смішливих дітей із меткими очима

на ґанку сидіти надвечір в рипучому кріслі

зайшовши у дім засувати на вікнах фіранки

кріпити вусату лозу на натягнуті линви

ловити цикад і ховати у скриньці долоней

не знати нічого що мало би присмак безсоння

олію оливи тримати в пластмасовій лійці

ходити вночі на маяк щоб послухати море

доївши пиріг на тарілці лишати шкоринку

для саджанців пальцями ямки робити у ґрунті

любити так довго і просто щоб знати напевне

жаліти на рибному ринку сумних восьминогів

ступати босоніж на кахлі у ванній кімнаті

крізь товщу води розрізняти каміння і мушлі

гойдатись на гойдалці і роздивлятись вітрини

сушити білизну під мушмулою за будинком

любити так довго і просто щоб знати напевне

 

коли я приїду тоді пофарбуємо хвіртку

дивися щоб кіт ненароком не втік на дорогу

там ще залишалася десь нерозрізана диня

я плакала майже коли проїжджали коринф

усе що годилося б випрати в білій торбинці

я сильно скучатиму звісно що буду писати

розсадиш мигдаль коли викине кілька листочків

 

давай залишатися садом – і разом рости

Показать

Тебе ли вручили тебя до утра,

игрушку тебя с кровотоком подкожным.

Тебе ли сказали: пойди поиграй

с ключом, и кувшином, и зеркалом тоже.

Тебе ли, чей выдох бессмертней стократ,

которая смотрит на свет и не знает —

тебе. Ибо ты догорающий сад,

мерцающий плод и вода слюдяная.

 

Вода ледяная, распавшийся плот.

 

О, как выходили, не помня за кем,

и долго стояли, и молча смотрели,

где ты — невеличка, душа налегке,

не губы, не волосы, не ожерелье.

 

Бесценное яблоко в смертной руке.

2.

пітере літери ці не мої чужі

ліжко чуже і місто чуже як ліжко

дощ нескінченно тягнеться як пробіжка

вздовж неіснуючої межі

 

тої яку поглинули хміль і глід

тої де теплі нори й пташині гнізда

і посеред дороги лежить запізно

вистиглий і тому непотрібний плід

 

пітере наша сутність така м’яка

точиться з тіла краплями молока

соком тяжіння зрошує простирадла

 

ось до кори приростає моя рука

ось приростає інша і так зника

садом стає те що й мало би бути садом

 

3.

пітере звідки й куди ми хотіли вирости

хто нас тримав за ніжки дбайливо пітере

хто нас в утробі літа медовій виносив

і не наважився в вересень відпустити

 

діти чиї ми пітере як нам зватися

нині коли імен як між пальців бісеру

тільки б у світлі стоячи залишатися

світлими доки коси нам осінь висріблить

 

тільки б стояти землю тримати ступнями

вітрові бути плоттю і духом каменю

щоби коли надходить лілова сутінь

сови беззвучно ковзали понад нами

 

щоби здригався сад від падіння яблук

щоби тремтіли трави росу спізнавши

щоб захлинувшися зливою співу зяблик

пробелькотів нам справжні імення наші

Яблуко падає

з гілки

щойно я відвертаюся

від його матері

здається

яблуні-грушівки

 

батько його

Симиренко

окуляри білий халат

завжди казав

йому

 

не хочеш у мармелад

падай

доки ніхто не дивиться

закочуйся

у пирій

занурюйся

в чорнозем

боже тебе збав

смирення

 

не смій

наливатися сонцем

тільки вниз

у гній

у багно

до біса

 

яблуневе життя

то спарта

завтра

вранці

я шукатиму

паданці

і не знайду жодного

аж до весни

коли вони

проростуть

диким лісом